Історія української вишивки

Відомо, що перші згадки про вишивку зустрічаються у давньогрецьких істориків, але мабуть, ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше втілив у вишивці красу природи, свої почуття, любов до української землі. Однією з причин цього є те, що тканина є недовговічною, і наука позбавлена можливості  визначити час  виникнення виду   мистецтва,   тому ми приймати на віру здогади і припущення дослідників.

Дані археологічних розкопок, свідчення літописів і нотатки мандрівників минулого дають змогу взнати, що початок мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягає глибину віків. Його розвиток, з незапам’ятних часів і до наших днів. Він  ніколи  не  переривався, вічною є  духовність народу, його творчість, прагнення до найвищих вершин прекрасного.

У 1993 році в Україні здійснено видання унікальної праці «Енциклопедія українознавства». Ця праця є справжнім джерелом наукової інформації про матеріальне, культурне й політичне життя українського народу з далеких часів до 60-х років XX століття. Перший том книги містить статтю «Вишивки», яка розповідає про дуже давню історію вишивок, які були відомі ще в роксолян (II ст. до християнства).

На характер української вишивки вплинули ткані візантійські тканини. Про наявність вишивки на білій сорочці українця свідчать звістки візантійських письменників XI —XII століть. Також відомі рисунки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби.

Провідний спеціаліст у галузі теорії та історії української вишивки, доктор мистецтвознавства Т. В. Кара-Васильєва, зазначає, що всесвітньовідомі золота пектораль з Товстої могили (IV ст. до н. є.), срібна ваза з кургану Чортомлик (IV ст. до н. є.), чаша з Гайманової могили, що є унікальними мистецькими творами, містять сюжети, які дають змогу виявити і простежити різноманітні форми чоловічого та жіночого одягу, а головне — його пишне декоративне оздоблення золотими нашивками, декоративними швами та аплікаціями з кольорової шкіри. З поєднання кружечків, завитків і спіралей утворюються узори, рослинні орнаменти у вигляді стебел рослин, листя лотоса, лавра, грон винограду.

Давність і поширеність народних звичаїв оздоблювати одяг вишивкою доказується багатьма археологічними доказами. Наприклад, на околиці села Мартинівка (Черкаська обл..) знайдено скарб VI ст. н. е. Тут виявлено срібні бляшки з фігурками чоловічків, які одягнені у широкі сорочки з вишивкою на грудях. Слід зазначити, що так донедавна одягалися українські селяни. При цьому подібні бляшки були також знайдені у Фессалії, на Балканах. Науковці стверджують, що їх занесли туди селяни з середньої Наддніпрянщини. На фесальських бляшках зображення воїна таке виразне, що навіть видно вишивану вставку на сорочці.

Бляшки з фігурками чоловічків знайдені біля села Мартинівка

Бляшки з фігурками чоловічків знайдені біля села Мартинівка

В селі Ковалівка (Миколаївська обл..) були проведені розкопки Соколової могили – поховань знатної сарматки. В ході розкопок було знайдено рештки золотого шитва на шовковій тканині пурпурного кольору. Ця вишивку відноситься до І ст. н. є. і вважається найдавнішою з усіх відомих. На цій вишивці зображені фрагменти капітелей, аканфа, лілій, колон, гілочок оливи, горщиків з наростками та ін. Історики й мистецтвознавці відзначають графічний характер і високий рівень виконавської майстерності знахідки.

Золоте шитво соковитої могили

Золоте шитво соковитої могили

За доби пізнього неоліту і початок періоду бронзи символами сучасних орнаментів української народної вишивки та різні елементи їх прикрашали посуд трипільських племен. Давньогрецький історик Геродот стверджував, що скіфи були мешканцями Причорномор’я та причорноморських степів, і вони також прикрашали свій одяг вишивкою.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Дослідник стверджують, що в XI ст. Анна Янка (дочка великого князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха) заснувала у місті Києві в Андріївському монастирі школу, у якій навчали дівчат вишиванню золотом і сріблом. Також вишиванням займалась дружина київського князя Рюрика Ростиславича княгиня Анна.

Широке поширення вишивки, зокрема у стародавньому Києві, підтверджується археологічними розкопками. На фібулах і срібних браслетах XIII ст. можна спостерігати постаті в сорочках з широкими вишитими манишками.

З родинного портрету київського князя Святослава Ярославича з відомого «Ізборника» можна переконатись, що одяг давньоруських людей гаптувався золотом і сріблом.

Про те, що одяг давньоруських людей гаптувався золотом і сріблом, свідчить і родинний портрет київського князя Святослава Ярославича з відомого «Ізборника». Також у зображенні родини Ярослава на фрескових та мозаїчних настінних картинах Софіївського собору в Києві можна побачити подібний одяг з гаптованих тканин, шитих золотом і сріблом. На великому груповому портреті князь Ярослав Мудрий має довге вбрання синього кольору з червоною облямівкою і золотими прикрасами. Сини Ярослава на портреті мають малиновий одяг з золотими комірами та червоною облямівкою. Вони підперезані поясами з трьома поперечними петлицями. На фресках цього собору у вишиті сорочки одягнені музиканти, скоморохи та мисливці. Це є типовим слов’янським одягом.

 Князь Святослав Ярославич із родиною. Малюнок із "Ізборника Святослава"

Князь Святослав Ярославич із родиною. Малюнок із "Ізборника Святослава"

Також під час розкопок Десятинної церкви в Києві були знайдені клапті тканин, гаптованих золотом. Свідченням глибокої історії мистецтва вишивання є зображення на фресках і мініатюрах рукописних книг.

В Білогородці, Старому Галичі, Шаргороді, інших кістах і регіонах України під час археологічних розкопок виявлено ряд залишків гаптованих тканин. Ці розкопки свідчать про широку географію гаптування на території України.

Вчені виділяють дві течії у давньоруському мистецтві:

  1. Мистецтво широких верств населення, що крізь віки пронесло свої смаки і уявлення, живлячись джерелами праслов’янських вірувань та ідеалів народної краси
  2. Мистецтво, що обслуговувало князівський двір, церкву і тяжіло до офіційної культури Візантії, переймаючи її форми і художню мову.

Дослідник Т. В. Кара-Васильєва пише, що пам’ятки давньоруського мистецтва з їхнім потягом до підвищеної декоративності й глибокої змістовності були осягненням запозиченого візантійського зразка, ніж суворим його наслідуванням. Завдяки народним умільцям візантійське мистецтво відігравало роль творчого імпульсу, який стимулював розквіт самобутньої руської культури.

З цією думкою погоджується у своїх працях відомий дослідник духовної культури нашого народу Олекса Воропай. В своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» (виданий в Українському видавництві в Мюнхені 1958 р.) він пише: «Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. На Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури. Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур».

Можливо, цей висновок стосується і такої важливої складової частини «зустрічі цих культур», як ужиткове мистецтво, зокрема вишивка.

На території України для вишивання використовувались переважно дорогі тканини, в основному однотонні, частіше червоного кольору, як правило, підкладені полотном. Вишивали шовками, срібними й золотими нитками. Тобто йдеться про шиття візантійського стилю, або візантійську традицію.

На розвиток техніки художньої вишивки майстрів Київської Русі позначилося творче спілкування з іншими народами. Проте воно не суттєво вплинуло на її оригінальність, самобутність. Український народ творив, знаходив, утверджував і розвивав свій оригінальний стиль, що відповідав його світогляду, духовності, досвіду. Народні умільці своєю копіткою працею створювали і вдосконалювали від покоління до покоління різноманітні техніки вишивання, колористику та орнаменти. Завдяки стійкості народних традицій через віки вони дійшли до наших днів.

У 1412 і 1421 роках італійський мандрівник Жільбер де Лануа перебуваючи в Луцьку, Кам’янці-Подільському і Кременці згадував про «руські вишивані рукавиці» і шапки.

На малюнках та іконах тих часів збереглися зображення людей у вишиваному одязі. Слід відмітити, що узори на свитках майже не відрізняються від сучасних орнаментів, які поширені у певній місцевості на території України. Старовинні зразки характеризуються витонченістю орнаменту, вони більш геометризовані, ніж вишивки пізніших часів.

В XVI — XVII століттях спостерігається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, у тому числі й вишивання. Так відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, у 1654 та 1656 роках проїхавши через Україну до Москви, у своїх записках він занотував цінні відомості з економіки, історії, культури й побуту України того періоду. Він звернув увагу на одяг київських вельмож та уманських міщан: головний убір дочок київської знаті — вінок з оксамиту, гаптований золотою ниткою, прикрашений перлами і самоцвітами. А селянські дівчата прикрашали голови вінками з живих квітів.

В Україні вишиванням займалися дівчата і жінки. Для вишивання вони використовували кожну зручну нагоду: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, а також години відпочинку від польових робіт — навесні та влітку.

Кожна дівчина, як правило, мала надбати багато різних вишивок перед тим як вийти заміж. Заможніша дівчина готувала собі 40 — 70, а іноді й 100 сорочок з тонкого вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, навіть на смерть. Тобто сорочки були для різних потреб на все життя.

Українські дівчата змагалися між собою в доборі узору, в загальній композиції елементів, орнаменту та в майстерності вишивання. Вбрання дівчини свідчило про її смак, охайність, майстерність та працьовитість. Поганою нареченою вважалась та дівчина, яка змалку не навчилася вишивати.

В одній із народних пісень сестра радить братові обирати ту, що «…вміє шити, вишивати і гарних пісень співати». Бачимо, що жіночий одяг оздоблювався естетично й вишукано. Кольорова плахта, виткана і вишита нитками старанно дібраних тонів, яскрава керсетка, барвиста сорочка, — у такому одязі дівчина нагадувала букет живих квітів.

У 1768 — 1769 роках відбулась академічна експедиція на Лівобережній Україні, за результатами якої російський етнограф І. І. Георгі видав ілюстровану працю у чотирьох частинах «Описание всех обитающих в Российском государстве народов…». У четвертій частині описаний одяг малоросійських дворянок і зазначено, що він складався з кунтуша суконного, викладеного по краях, внизу та на перехваті золотими сітками, позументами або шнурками, та спідниці з шовкових тканин, також викладеної внизу золотою чи срібною стьожкою.

Широкі відомості про розвиток культури й побуту українців знаходимо в топографічному описі Чернігівського намісництва, який виконаний українським істориком О. Ф. Шафонським. У «Черниговского наместничества топографическом описаний» подано унікальні матеріали з історії та культури Лівобережної України XVIII ст. В розділі про одяг можна знайти описи 26 малюнків «малороссийских одежд».

З другої половини XVIII до середини XIX ст. майстерні художньої вишивки існували майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях. Їх вироби використовувалися не лише для власних потреб, а й частково йшли на продаж.

З другої половини XIX ст. мистецтво народної вишивки поступово виходить за межі хатнього ремесла й набирає форм кустарного промислу. Починають з’являтись артілі та перші кооперативні об’єднання вишивальниць. Подекуди цілі села починають жити цим промислом.

Нині в Україні працює багато художньо-виробничих майстерень, які об’єднують майстрів, спрямовують їхню творчу діяльність на створення високих зразків народного мистецтва, залучаючи їх тим самим і до відродження подекуди забутих народних традицій і звичаїв.

Найвідомішими є майстерні в таких селах: Дегтярівці на Чернігівщині, Решетилівці на Полтавщині, Глинки і Кути на Івано-Франківщині, а також у містах Києві, Львові, Вінниці, Чернігові, Полтаві, Черкасах, Ніжині, Богуславі та ін. містах і селах. Центри народної вишивки — це справжні осередки художнього смаку, майстерності, національної самобутньої культури і духовності.

Вишивка в одязі давньоруських людей, крім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий узор набував магічної сили. Він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, на грудях, на подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукавів, що було вшануванням роботящих рук.

Орнаментальні мотиви сучасних українських вишивок сягають своїм корінням в далеку минувшину, відображають місцеву флору й фауну, а також дають простір фантазії вишивальниці. У давнину основні орнаментальні мотиви були пов’язані з символами різних стародавніх культур. Глибока образно-символічна змістовність і неповторність орнаментів гаптування характерна для давньоруського мистецтва.

З плином часу прямий безпосередній зміст символічних зображень поступово нівелювався, трансформувався, значною мірою набував абстрактного характеру. Проте у багатьох місцевостях завдяки традиціям символіка вишивки в основному збереглася.

Поряд з різними амулетами й оберегами, що виготовлялися з дерева, глини, каменю і тканини, убезпечували життя людини і вишивки. З давніх давен і рушники, і вишивані чоловічі й жіночі сорочки називали оберегами. Вишитий рушник брали в дорогу, щоб вона була щасливою; на полювання, сподіваючись на успіх; його вішали в хатах, вірячи, що лихо і біда обмине.

Народознавець Марія Немиро зазначає, що зображення на вишиванках сонця, зірок, півмісяця — то українські символи, тому що і всі наші великі свята — це свята небесних світил, хоча б, для прикладу, зимового циклу. Сонце, місяць і вранішня зоря — усе це відображено в старих колядках: «дружина, як сонце», «чоловік, як місяць», «діти, як ясні зірочки». І слово «узор» («взор», «взір») — від давньоукраїнського «узоріч», що означає світло зорі з висоти.

Один з найдавніших українських орнаментів — дерево життя нагадує вазон у горщику. Квітка, верхня частина дерева,— то сфера богів, середня — людини і всього сущого, а нижче, коріння,— першооснова і початок світу. Як правило, рушник з деревом вазоном має низ і береги.

На багатьох вишивках серед квітів обов’язково зображуються і птахи: соловей, зозуля, півень, голуб, а також фантастичні птахи, тобто йдеться про райських птахів, оскільки рай — це сфера богів. І соняшники, і волошки, і маки, і кетяги винограду — все вишивалося на рушниках. Дівочу вроду і чистоту символізувала калина, а якщо калина була вишита поряд з дубом, то вона символізувала поєднання сили і краси людської.

Як бачимо, символи на українських вишиванках не є випадковими. У них втілена народна філософія, світосприймання, розуміння важливих проблем, пов’язаних з усім довгим життєвим шляхом, діяльністю людини від її народження і до смерті.

За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричними, рослинними, зооморфними (тваринними).

Геометричні орнаменти, як відомо, притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрестики. У кожний з цих символів наші предки вкладали глибокий зміст.

Прочитаємо (розшифруємо) зміст окремих символічних знаків, вишитих на рушниках, сорочках чи інших виробах. Наприклад, тачковий (або ламаний) хрест. Цей символ означав рух сонця. Символом сонця були також чотирикутнички або кружечки з «вусиками», що означали проміння. Ламана лінія із закрутами (ніби хвиляста) символізувала нескінченність, вічність. Прикраси з цими символами були знайдені в розкопках неоліту (12—15 тис. років до н.е.).

Рушники мали крайчики («вужики» або «кривульки»). Це знаки води, а де вода — там життя. Рушники з орнаментом називали сонячними.

Квадратики на вишиванках можуть означати також поле, а «кривульки» — насіння. Отже, тема землеробства знаходила відображення у вишивках у різні часи.

Як відомо, в основу рослинного орнаменту покладено прагнення народу перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як «виноград», «хміль», «барвінок», «дубове листя». Деякі з них і нині відображають стародавні символічні уявлення народу. Так, мотив «барвінку» є символом невмирущості.

До рослинних орнаментальних мотивів належать також «сосонки», «хвощ» та «перерви», що набули поширення в південних і західних районах Поділля. Відомий узор «рожі» — це перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця та сонячних променів.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: тварини — кінь, кіт, заєць; птахи — голуб, сова, півень, зозуля; комахи — метелик, жук; риби та ін.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані «техніки», яких в Україні відомо близько сотні. Окремі вишивальні шви характерні тільки для цілком визначених етнографічних районів України.

Походження назв технік української вишивки різне. Такі назви, як виколювання, вирізування, відповідають манері виконання, переміточний шов, рушниковий — визначається характером виробу, що його саме виготовляє майстриня. Чимало назв пов’язано з географічною назвою місцевості, де була створена, розвивалась і вдосконалювалась та чи інша техніка (наприклад, «городоцький» шов, «старокиївський» шов, «славна яворівна» та ін.). Схожість з окремими предметами, явищами, символами також впливала на утворення назви: «гречечка», «овсяночка», «зірочка», «солов’їні вічка», «курячий брід».

Ніжно й ласкаво називали майстрині різні техніки виконання узорів: «барвінок», «хмелик», «баранячі ріжки», «кучерики», «кудрявці», «зозулька», «гребінчики» та ін. А в орнаментах подільських вишивок, до речі, теж використовується мотив «кривульки», відомий ще з часів трипільської культури.

Відомі ще такі шви, як стебнівка, верхоплут, вирізування, мережка та ін.

Однією з характерних особливостей української народної вишивки є поєднання різноманітних технік (деколи одночасно по 5—12).

Орнаменти, створені поколіннями українських вишивальниць, їхні оригінальні назви свідчать про поетичну думку народу, його спостережливість, кмітливість, а також про прагнення зберегти красу й примножити її.

На початку XX ст. названі вище техніки починає витісняти шов хрестик. Вишивка хрестиком, безумовно, є менш складною технікою, адже узори, виконані хрестиком, нерідко виглядають не так витончено, ніж, наприклад, зволіканням або низзю. Проте окремі вишивальниці досягають у техніці хрестик значної майстерності.

Біла вишивана сорочка є невід’ємною складовою частиною народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Сорочка є чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожного регіону України. Легко можна відрізнити полтавську сорочку від подільської, гуцульську від поліської. Цьому допомагають орнамент, техніка виконання та гама кольорів.

Розглянемо характерні особливості технік вишивання в різних регіонах України. Так, техніки вишивок Полтавської, Луганської, Харківської областей мають багато спільного з усталеними формами вишивки центральних областей України. Проте їй властиві й цілком своєрідні поліхромні елементи орнаменту, що використовують хрестик чи півхрестик. Ці орнаменти вишивають здебільшого грубою ниткою, завдяки чому узори виглядають рельєфними.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Лінія геометричного мотиву у вигляді ромбів повторюється декілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону льняного полотна графічно чітка.

У північних районах Волині побутує вишивка низовим і поверхневим швом на зразок ткання. Одноколірне вишивання, виконане майстринями цієї місцевості, вражає своєю вишуканістю. У південних районах Волинської області переважають рослинні мотиви — квіти, ягоди, листочки.

Шиття поверхневе — хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається колористичний ефект.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність, у вишивці здебільшого використовують шви двох чи більше типів. Наприклад, в одній композиції поєднуються шви прозорі (викол, вирізування, мережка) із щільним настилом або іншим видом гладі. Жіночі та чоловічі сорочки змережуються «прутиком» так, як і на Поділлі: прозорою мережкою (габаком) червоними та чорними нитками.

На Київщині сорочки оздоблюють гладдю, набируванням, занизуванням та хрестиком. На них переважають рослинно-геометричні орнаменти із стилізованими гронами винограду, що виконуються червоними й чорними нитками.

У південних районах України сорочки прикрашають вишивкою, що поєднує орнаментальні мотиви та вишивальні техніки різних місцевостей. Це пояснюється тим, що тут живуть представники багатьох національностей і народностей.

Для Подільських сорочок характер на різноманітність швів. В орнаментах переважає один колір — чорний з більшим чи меншим вкрапленням синього, червоного, жовтого, зеленого. Найбільш поширеними є одноколірні (червоні, чорні) вишивки на сорочках, значно рідше двох та триколірні.

На півдні Тернопільщини поширеною є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи узору обводять кольоровими нитками, завдяки чому створюється кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують уздовж усього рукава скісними смугами.

У минулому в Карпатських горах та на Прикарпатті майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством її композиції та неповторністю кольорів. Ця традиція збереглася й в наш час. У народній вишивці Львівської області використовують різноманітні узори, деякі з них поширені по всій області й пов’язані з місцевими особливостями та народними традиціями. Наприклад, у південних районах Львівщини геометричний орнамент вишивок поєднують з білим фоном, що надає узорам прозорості й легкості. Вишивані сорочки є колористично розмаїтними.

В гуцульських вишивках можемо спостерігати різноманітність геометричних та рослинних візерунків, розмаїття композицій, багатство кольорових поєднань, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує.

Вишивки Закарпаття визначає мотив «кривулька», а також техніка зволікання і вишивання хрестиком. Тут часто також використовується гаптування (бісером, золотом, сріблом).

Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво тканих і вишиваних рушників — традиційної окраси українського народного житла. Розвішані у світлиці по стінах і над портретами, картинами, вони надають їй охайності, святковості та затишку.

Орнаментальний рушник — неодмінний атрибут багатьох народних обрядів і звичаїв. Його використовують на родинах, хрестинах, весіллі, при зустрічі дорогих гостей хлібом-сіллю та інших визначних святкових подіях.

Твори народного мистецтва виконують мистецько-декоративні, ужиткові (або утилітарні) та обрядово-ритуальні функції.

Нетрадиційно, оригінально характеризує ці функції на прикладі українського рушника Іван Гончар — заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка:

«Він (рушник) побутує в кожній родині всюди і скрізь як ужиткова річ. Без нього ніхто не обходиться. Рушником витирають руки, тіло, з ним ходять до корови, пораються в кухні тощо, він завжди був при руці. За кількістю рушників деякою мірою визначають рівень побутової культури народу. Як ритуальну річ його використовували в усіх обрядах чи ритуалах від народження людини до її смерті: на родинах, на хрестинах, на весіллях, під час зустрічі, проводжаючи в дорогу, навіть труну в могилу спускають на рушниках.

Особливо знаменну роль, навіть законодавчу, відігравав рушник на весіллі, бо саме слово заручини пішло від слова рушник. Як молодий чи молода, князь і княгиня, ставали на рушник, це був апогей весілля, це був закон. Недарма про це складено багато пісень. Ось для прикладу одна з таких пісень: «Коли б мені, господи, неділі діждати, на рушничок стати, тоді не розлучать ні батько, ні мати, ні суд, ні громада, хіба розлучить заступ та лопата». Або: «…А хто ж теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане…».

І третя функція рушникамистецько-декоративна: ними оздоблюють хати-світлиці. Не було та й зараз нема хат на Україні, особливо по селах, де б не було рушників на стінах, картинах, образах. Рушники надають хаті національного характеру, святковості, поетичності, урочистості».

У різних регіонах України було поширено вишивання хусток. Особливим символом була хусточка в нашого народу — символом вірності, незрадливого кохання, пам’яті про кохану. Наречені з любов’ю, старанням вишивали хусточки своїм судженим. Цей подарунок завжди був з козаком у походах, з чумаком — у далеких мандрах, з бідняком — на заробітках у чужих краях.

А скільки цікавих спогадів вишивальниць щодо фарбування ниток, добору кольорів для різних узорів! З давніх-давен для вишивання використовувалася блідо-жовта нитка «заполоч», яку спеціально вощили для міцності й для кольору. Згодом почали підфарбовувати віск, використовуючи для цього передусім природні барвники. Вони були найбільш сильними: на сонці не вицвітали, тривалий час зберігаючи природний колір.

Для фарбування ниток використовували найрізноманітніші природні матеріали: коріння, листя, кору дерев, плоди і квіти. Було в пій справі чимало секретів: для кожного природного барвника був свій час збирання, строк зберігання, дозування й спеціальна технологія приготування.

При цьому враховувалися фази місяця, день і навіть конкретна година. Наприклад, удосвіта на Луки (5 травня) збирали материнку і мокрину, з яких готували червону фарбу.

Різні фарби давала дика груша: темно-коричневу — кора, жовту — листя, ніжно-жовту — кислички. Світло-жовті фарби діставали з ромашки, горицвіту, молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для приготування темно-синьої фарби використовували цвіт сон-трави, а зеленої — ряст, дрок. З кори верби готували фарбу коричневого кольору. Були також добре відомі рецепти приготування фарб цього кольору з крушини (вовчих ягід), дуба, берези, листя і шкаралупи волоського горіха, соку хмелю, лушпиння цибулі та ін. Фарбу чорного кольору готували з жолудів дуба. Щоб дістати потрібний відтінок, вишивальниці нерідко комбіновано використовували різні природні матеріали-барвники.

Особливу історію має червона фарба. її діставали із сокоживної комахи — кошенілі, що збиралася на суницях (під листочками).

З історичної літератури відомо, що київські князі збирали оброк «по ложці червецю з осідла». Від цього барвника походить назва місяця червня. Візантійські купці споряджали спеціальні каравани, щоб купити цю фарбу. І море, яким пливли вони за червецем, носило назву Червоного. Осередком добування червецю стала Галичина, яку навіть називали Червоною Руссю.

Зрозуміло, що добування природних фарб було професійною таємницею, яка передавалась у родинах від покоління до покоління. Як відомо, у 70-х роках минулого століття були винайдені анілінові барвники, що призвело до зменшення використання природних фарб, а згодом — до занепаду і навіть забування рецептів приготування їх.

Як бачимо, багато знань, тяжкої праці й наполегливості потрібно було українським вишивальницям, щоб виготовити нитки потрібних кольорів, котрі могли б передати найдивовижніші творчі задуми, задовольнити найвибагливіші смаки.

Якби дослідники-мистецтвознавці поставили перед собою завдання — створити ілюстровану енциклопедію української вишивки з біографіями її творців, характеристиками талановитого доробку, то навряд чи вклалися б у сотню томів.

До цієї енциклопедії треба було б занести і тих, хто створював простирадло Ґалаґана (1760 р.) і скатертину Чернігівського історичного музею (1710 р.), що дають уявлення про стилізований рослинний орнамент і різноманітні техніки вишивання. Варто було б написати і про гаптарський цех, створений у Львові в далекому 1658 р. Не легко було б розповісти про творчий доробок визнаних центрів мистецтва вишивки в Києві — Флорівський та Вознесенський монастирі.

Чимало уваги довелось би віддати багатьом поміщицьким майстерням, що існували в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Жінки-кріпачки вишивали подушки, скатерки, гаманці, чохли на меблі та інші речі панського побуту. Далеко за межами України відомі майстрині з сіл Григорівка на Київщині, Качанівка на Чернігівщині, Клембівка та Яланець на Поділлі, Бурімка, Долина на Полтавщині.

Особливі слова слід було б написати і про жінок-кріпачок із Сокиринців — маєтку Ґалаґанів на Чернігівщині, які за малюнком Тараса Шевченка вишили блузу і хусточку. «Прозора, мов обсипана яблуневим цвітом, вишивка блузи — наче оповідь про цнотливість і сподівання молодості, про чари дівочої вроди, про любов, що тільки народжується і розквітає в душі»,— так пише Т. В. Кара-Васильєва про цей твір високого народного мистецтва.

На нашу думку, до такої енциклопедії поряд з іменами Г. Герасимович, Л. Богинич, О. Василенко, О. Головко, М. Федорчак-Ткачової неодмінно мало бути занесене ім’я Стефанії Василівни Кульчицької — майстра народної творчості, справжньої наставниці молоді, яка понад 20 років педагогічної діяльності віддала підготовці вишивальниць та швачок, і вони сьогодні також стали відомими майстрами.

Людина невичерпного творчого таланту, з тонким художнім смаком, високим почуттям ритму і кольору Стефанія Кульчицька залишила неоціненний творчий доробок. Майже 200 її творів увійшло в колекції провідних музеїв нашої країни. Для музею у форті Шевченка вона вишила рушник за казахськими та українськими мотивами. На честь 1500-річного ювілею Києва вона створила символічний одяг князів — засновників «матері міст руських» — Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либіді й передала його до експозиції музею історії Києва.

«…В арсеналі технічних засобів майстрині — всі відомі техніки: низинка, стебнівка, настилування, зерновий вивід, хрестик, верхоплут, виколювання, «кучерявий» стіб, «яворівка», «городоцький» шов, різні види змережування, гладі тощо. Окрасою вишитих виробів С. В. Кульчицької є орнамент, багатий мотивами та принципами їх організації…».

Як і більшість народних ремесел в Україні, вишивка не вважається суто жіночою справою. Відомо, що чимало вишивок, виконаних вправними руками чоловіків, зберігається в музеях, представлені на виставках. Багато кому відоме ім’я вчителя географії з Калуша Івано-Франківської області Михайла Покиданця, узори якого стали надбанням усієї України, оскільки не раз друкувалися в періодичних виданнях. Талановиті художники вишивальники з Опішні Г. Гринь, М. Полторацький.

В умовах національно-культурного відродження України учні й педагоги Грицівського вищого художнього професійного училища Хмельницької області відкривають для себе таємниці вишивки, щоб у майбутньому вони розкрилися в яскравих виробах, які милуватимуть око, зігріватимуть душу.

Прискорений ритм сьогодення, поява нових видів і форм дозвілля, народження нових народних традицій — все це впливає і на характер вишивки. Дослідники відмічають тенденцію до деякого спрощення і лаконізації орнаменту.

Крім того, останнім часом значного поширення набула машинна вишивка, щ,о широко застосовується для оздоблення одягу у швейній промисловості, а також під час виготовлення декоративних тканин великого розміру. Однак, незважаючи на певні успіхи й запозичення окремих взірців народного орнаменту, машинна вишивка не може замінити ручної. Вона розвивається відповідно до особливостей машинної техніки.

Традиційна народна творчість і творчість професійних художників — вишивка успішно розвивається і набував нових декоративних рис.

Професійні навчально-виховні заклади, різні гуртки декоративно-ужиткового мистецтва покликані розвивати потяг підростаючого покоління до народної творчості, сприяти її відродженню в усій мистецькій багатоманітності. Це потрібно для того, щоб живити ті духовні корені, які єднають нас з минулим, наших дітей із світом їхніх пращурів, їхніми духовними ідеалами і поглядами, що базувалися на доброті. любові до рідної землі, рідної природи, рідного краю, до нашої Української держави.

А ще для того, щоб українські вишиванки завжди милували і радували око кожного і сприяли пробудженню в усіх людей доброти, милосердя, високої духовності.

Опубліковано у Про вишивку | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *